Нещодавно мені на очі втрапив досить цікавий законопроєкт. Мета в нього правильна: дати медичним університетам матеріал для навчання майбутніх лікарів і наукових досліджень.
До мети питань немає. Питання починаються з того, як саме автори пропонують її досягти.
Якщо людина за життя письмово погодилася передати своє тіло науці — усе зрозуміло. Якщо такого волевиявлення немає, потрібна письмова згода чоловіка, дружини, дітей, батьків або інших близьких родичів. Теж логічно.
Але якщо від поховання письмово відмовилися або ніхто не висловив наміру поховати людину протягом 7 днів, а під час воєнного чи надзвичайного стану — 21 дня, тіло отримує статус «незатребуваного для поховання».
І тут згода раптом перестає бути згодою. Людина не сказала «так». Достатньо, щоб вона за життя не сказала «ні».
Фактично мовчання перетворюється на презумпцію згоди, а рішення про передачу тіла для навчальних або наукових цілей приймає керівник закладу охорони здоров’я.
Виходить дивна конструкція. Дві людини могли мати однакову волю й нічого не вирішити щодо свого тіла. Але якщо одну прийшла поховати родина — без згоди її тіло науці не передадуть. Якщо за другою ніхто не прийшов — уже можна.
Критерієм стає не воля людини. Критерієм стає те, чи виявилася вона комусь потрібною після смерті.
Посилання на європейський досвід цю проблему не лікує. У країнах, які наводять як приклад, використання тіла для науки переважно прив’язане саме до добровільного прижиттєвого волевиявлення людини, а не до відсутності того, хто її поховає.
Мета нормальна. Механізм — ні.
Наука справді потребує анатомічного матеріалу. Але суспільно корисна мета не дає права підміняти згоду мовчанням.
Нормальне рішення тут одне: чітке прижиттєве волевиявлення, зрозумілий порядок його фіксації та гарантії від зловживань. Бо право людини на власне тіло не повинно залежати від того, чи прийде хтось її поховати.
Обговорити ситуацію ↗