Пощерблені сходи. Поряд — пандус для маломобільних відвідувачів, який більше нагадує тренувальну базу паралімпійської збірної зі швидкісного спуску.
Далі — колаж із пошарпаних алюмінієво-скляних дверей. Парадокс Монті Голла в натурі: щоб знайти потрібні, доведеться спробувати всі.
Хол зустрічає симфонією ароматів радянського буфету, сирого підвалу і чогось настільки старезного, що краще навіть не намагатися це ідентифікувати.
Попереду — чорна діра неосвітленої ліфтової. Сам ліфт нагадує підвальний котел Кевіна із «Сам удома»: відчиняє нутрощі з пекельним скреготом і неодмінно зачиняється саме тоді, коли щойно почав вас поглинати.
Десять поверхів угору. Під акомпанемент моторошного скреготу ожилого тридцять років тому мерця та неголосні молитви попутників: аби тільки не здох між поверхами.
І ви на місці. Це Київський окружний адміністративний суд.
Ті, хто проходив цей шлях страждань і випробувань, уже здогадалися.
Тут охоронник повідомить графік видачі документів секретарем. Іноді це «другий та четвертий понеділок». Іноді — «перший і четвертий четвер». В окремих випадках — узагалі «перша п’ятниця місяця».
Не вигадую. Це фрагменти офіційного графіка.
Коли нарешті потрапляєш до потрібного працівника, знайти його серед сталактитів і сталагмітів зі стосів справ вдається не одразу. А прояв звичайної доброзичливості тут часом сприймається радше як героїчний вчинок, ніж як повсякденна норма.
У моїй практиці заява, подана через «Електронний суд», може чекати на реєстрацію два-три місяці. Справа — розглядатися один-два роки. А письмове провадження іноді перетворюється на повноцінну п’ятирічку.
І це якщо пощастить: заяву не залишать без руху або не повернуть із формальних, а іноді, на мою думку, штучних підстав.
Проблема не в «поганих людях»
Сам суд офіційно повідомляє: після надходження справ ОАСК його документообіг зріс більш ніж у п’ять разів. Навантаження давно вийшло за межі нормального.
У такій системі виснажуються всі: і працівники суду, і люди, які прийшли по захист.
Вражає інше. Це суд, який має захищати громадянина у спорі з державою. Фактично — обличчя держави перед людиною. І схоже, за цим обличчям держава не доглядає від слова «зовсім».
А ще більше вражає наша внутрішня реакція. У тому числі моя.
Спочатку все це обурює. Потім звикаєш. А згодом пристосовуєшся: уже знаєш, як пришвидшити реєстрацію, де шукати процесуальний документ і як швидше дістатися матеріалів справи.
І ні, зараз я не про корупцію.
Не можна звикати.
Перше. Те, як держава організовує адміністративне судочинство, показує її справжнє ставлення до громадянина. І це — грубе порушення публічного договору з усіма нами.
Друге. Не можна допускати власного пристосування до умов, які держава нам створює.
Обговорити ситуацію ↗Візуальна серія
«Особиста думка» — у дев’яти слайдах
